Елегія

ЕЛЕГІЯНавік покинь оті пісні та мови, —Печуть мене отрутою вони…Зі мною враз без жалю оджениПалку жагу, безумної любови.Прокляв я сміло молодість моюЗ нікчемною любов'ю отію.Забуть, що я колись за ніжні вічкаВесь обливавсь кипучими слізьми:Гидкий-бо то був час неволі-тьмиЗа позіх твій, за млявий вигляд личка.Минув той час; байдужий до життя,Зневажив я і ліру, і чуття.Забуть ті жарти, — дітство нам негоже:Любов у грудях більше не пала;її прокинуть знову, як була,Холодний розум дотиком не зможе;В розбитім серці не шукай снаги, —Знесилене гадюкою нудьги.

Співаєш ти (всяк згодиться) прегарно;Але послухай, як шепоче ліс…Гей, нум туди, за межу тих завіс,Де стогнуть вбогі, де ридають марно…Що ж та любов? Вона не варта слів…Ось подивись, яка усюди крів!Забудь пісні, мовляв, отрути повні;Прислухайся до гомону в гаю,До бур та вод у рідному краю,Збагни хоч раз їх думоньки безмовні:Вони тобі розкажуть про стареАбо й нове, що мука забере.Ти заспівай лиш краще про сірому,О вилонько кохана та сумна:Як гине сила, молодість кона,Як братом брат крамує без сорому,Як бідолашна плаче удоваЗ сирітками… Для пісні річ нова!Так заспівай мені мерщій, чи годі!Болить та б'ється серденько моє…Воно загине… Де ж та пісня є?Опам'ятайсь, поруш його насподі,Поки не зникло слухати пісні,Де смерть глуха та слізоньки одні!