— Мамо, люде, що живуть там в горі, кличуть мене: „ми граємось тута з ранку й до пасмурок.
Ми граємося з золотим розсвітком, ми граємося з срібним місяцем!“
Я питаю: „так, але як я можу дістатися до вас?“
А вони: „приходь на край землі, простягни свої рученята до неба й хмари підіймуть тебе!“
„Моя матір чекає мене в дома!“ кажу я. „Якжеж мені можна її покинути і податися до вас?“
Вони засміялися й зникли геть ....
„Алеж, мамо, я знаю ще кращу забавку, як там та!“
— Я стану хмарою, а ти місяцем!
— Я затулю тебе моїми рученятами, а нашою стріхою буде блакітне небо…
— Люде, що жиють в хвилях, кличуть мене: „ми співаємо з позарання й до поночі, ми пливемо далі й далі й нам не відомо, куди ми женемо!“
Я питаю: „так, але якими вітрилами я дістанусь до вас?“
А вони: „приходь до краю берега, щільно заплющ очі й стій там і тебе хвилями буде підхоплено!“
Я кажу: „моя матір наказує, аби я що вечора в дома був, якжеж я можу залишити її й податися до Вас геть?“…
Тоді зареготалися вони й, таньцюючи, зникли…
Алеж я знаю ще кращі забавки, як оці: я стану хвилею, а ти, неню, там тим берегом.
Я плистиму тай плистиму до тебе, все до тебе й, сміючись, розсиплюся — роззілюся по твоїх загинках.