Суд божий над єпископом

Дощ без устанку лив осінь і літо;Луки затоплено, трави побито,Хліб недостиглий поліг на лану,Голод складає людей у труну.Тільки в єпископа — повні комори,Божого дару насипано гори,Бо приберіг він старого житця:Знали обачність Гаттона-вітця.Купи старців потяглись відусюди,Всипали двір голодуючі люди.Але на злидні та горе чужеЖмикрут отой споглядав байдуже;Надто обридли благання Гаттону, —Як захиститись від людського стону?Добре: убогих з усяких країнЗараз до себе покликує він.Дива такого не чувано зроду:Збіжжя Гаттон роздарує народу, —Милость у серце жорстоке ввійшла, —Радісна чутка, мов грім, прогула.От назбиралися прохані гості,Блідні, намучені — шкура та кості.Всіх багатир до комори веде;Сперлась, принишкла, напружено ждеХліба сірома — і боса і гола,Суне юрбою під стріху зокола.Сміхом вітає єпископ її:Спалює з людом багатства свої.Глянув на попіл радіючим оком:«Визволив я жартовливим сим крокомКрай від лихих, ненажерних мишей, —Всі мені вдячними будуть ачей!»Весело він повернувся додому,Сів за вечерю, упивсь без сорому,Ліг собі спати і спав без журби,Але востаннє з тієї доби.Предків поличчя пишалися в замку…

Дивиться вранці: всю з'їдено рамкуСаме з малюнком чудовним його;Клапоть хустини… немає й того.З уст ані пари, не знає де сісти;Ледве що дише, а тут наглі вісти:«Миші кругом, загиба сторона,Разом не стало ніде ні зерна».Потім загримало відкись: «Гаттоне!Бог проти тебе — ніхто не збороне;Миші твій двір оточили зусюд, —Що ти відмовиш за спалений люд?…»Мався до Рейну хідник попідземний,З муром сполучувавсь шлях його темний.«Тільки б до башти дістатись, і все.Миттю ж, бо інак ніщо не спасе!»Гострим бескетом з-під Рейнської піниБашта здіймала понурені стіни,Грізно дивилась у вічі кругом,З замку єпископ подався бігом.Човник посунувсь по хвилі легенько,В башті Гаттон опинився швиденько;Двері приперши, по східцях зліта;Зір його блудить, шепочуть уста…Стіни неначе будовані з криці,Вікна в залізах, немов у в'язниці,Щільні віконниці, склеп кам'яний,Засов висить над дверима міцний.Грішник шука порятунку-визволу:Очі зажмурив, лягає додолу…Щось застогнало в кутку перед ним,Блиском метнуло зловіщо-страшним.Зирк — аж то кітка нявчить з переляку,В душу йому навіваючи мряку:Мабуть, зачула вже близько мишей.Слуха Гаттон — не заткати ушей;Впав на колінки, безсилий з розпуки,Бога благає — спинить оті муки…Скиглить злодійник: ох, бути біді…Чує — а миші пливуть по воді,Вже недалечко, шумлять та скрегочуть,Зуби, до стін досягаючи, точуть;Ось заскреблись, прогризають кремінь…Господи правий, тепера — амінь!

Разом сипнули крізь вікна, крізь двері,Спереду, ззаду, з боків і зі стелі,Хмарою лізуть та й лізуть собі…Як воно малось, Гаттоне, тобі?Зуби встромили нещасному в тіло, —Скрикнув єпископ, усе защеміло, —І розтягли в одну мить на шматки…То йому кара за вас, бідняки!