Наймичка

У неділю в-ранці раноПоле крилося туманом;У тумані, на могилі,Як тополя, похилиласьМолодиця молодая.Щось до лоня пригортаєТа з туманом розмовляє:„Ой, тумане, тумане —Мій латаний талане!Чому мене не сховаєшОт-тут серед лану?Чому мене не задавиш,У землю не вдавиш?Чому мені злої долі,Чом віку не збавиш?Ні, не дави, туманочку!Сховай тілько в полі,Щоб ніхто не знав, не бачивМоєї недолі!...Я не одна, — єсть у менеІ батько, і мати...Єсть у мене... туманочку,Туманочку, брате!...Дитя моє, мій синочку,Нехрищений сину!Не я тебе хреститимуНа лиху годину;Чужі люде христитимуть,Я не буду знати,Як і зовуть... Дитя моє!Я була багата...Не лай мене; молитимусь,Із самого небаДолю виплачу слёзамиІ пошлю до тебе.“Пішла полем ридаючи,В тумані ховалась,Та крізь слёзи тихесенькоПро вдову співала,Як удова в ДунаєвіСинів поховала:„Ой у полі могила;Там удова ходила,Там ходила-гуляла,Трути-зілля шукала.Трути-зілля не найшла.Та синів двох привела,В китаєчку повила.І на Дунай однесла:„Тихий, тихий Дунай!„моїх діток забавляй.„Ти, жовтенький пісок!„Нагодуй моїх діток;„Іскупай, ісповий,„І собою укрий!“

Був собі дід та баба.З давнёго давна, у гаї над ставом,У-двох собі на хуторі жили,Як діточок двоє, —Усюди обоє.Ще з-малечку у-двох ягнята пасли,А потім побралися,Худоби діждалися, —Придбали хутір, став і млин,Садок у гаї розвелиІ пасіку чималу, —Всёго надбали.Та діточок у їх Біг-ма,А смерть з косою за плечима.Хто ж їх старість привітає,За дитину стане?Хто заплаче, поховає?Хто душу спомяне?Хто поживе добро честно,в добрую годину,І згадає дякуючи.Як своя дитина?...Тяжко дітей годуватиУ безверхій хаті,А ще гірше старітисяУ білих палатах, —Старітися, умірати,Добро покидатиЧужим людям, чужим дітямНа сміх, на розтрату!

І дід, і баба у неділюНа приспі в-двох собі сиділиГарненько, в білих сорочках.Сияло сонце в небесах;Ані хмариночки, та тихо,Та любо, як у раї.Сховалося у серці лихо,Як звірь у темнім гаї.В такім раї, чого б, бачться,Старим сумувати?Чи то давнє яке лихоПрокинулось в хаті?Чи вчорашнє, задавленеЗнов заворушилось.Чи ще тілько заклюнулось —І рай запалило?Не знаю, що і після чогоСтарі сумують. Може, вжеОтсе збіраються до Бога;Та хто в далекую дорогуЇм добре коней запряже?„А хто нас, Насте, поховає,Як помремо?“— „Сама не знаю!Я все отсе міркувала,Та аж сумно стало:Одинокі зостарілись...Кому понадбалиДобра сёго?“— „Стрівай лишень!Чи чуєш? щось плачеЗа ворітьми... мов дитина!Побіжим лиш!... Бачиш?Я вгадував, що щось буде!“І разом схопилисьТа до воріт... Прибігають,Мовчки зупинились:Перед самим перелазом —Дитина сповита.Та й не туго, й новенькоюСвитиною вкрита;Бо то мати сповивала —І літом укрилаОстаннёю свитиною!...Дивились, молилисьСтарі мої. А сердешнеНеначе благає:Випручало рученятаЙ до їх прозтягаєМанюсінькі... і замовкло,Неначе не плаче,Тілько пхика.„А що, Насте?Я й казав! От бачиш?От і талан, от і доля,І не одинокі!Бери ж лишень та сповивай...Ач яке, нівроку!Неси ж в хату, а я верхиКинусь за кумамиВ Городище.“Чудно якосьДіється між нами!Один сина проклинає,З хати виганяє.Другий свічечку, сердешний,Потом заробляєТа ридаючи становитьПеред образами:Нема дітей!... Чудно якосьДіється між нами!

Аж три пари на радощахКумів назбірали,Та в-вечері й охристилиІ Марком назвали.Росте Марко. Старі моїНе знають, де діти,Де посадить, де положитьІ що з ним робити.Минав рік. Росте Марко —І дійна короваУ роскоші купається.Аж ось чорноброваТа молода, білолицяПрийшла молодицяНа той хутір благодатнийУ найми проситься.„А що ж?“ каже: „возьмім, Насте.“— „Возьмімо, Трохиме,Бо ми старі, нездужаєм;Та таки й дитина,Хоча воно вже й підросло,Та все ж таки требаКоло ёго піклуватись.“— „Та воно-то треба,Бо й я свою вже часточкуПрожив, слава Богу, —Підтоптався. Так що ж, тепер,Що візьмеш, небого?За рік, чи як?“— „А що дасте.“— „Е, ні! треба знати,Треба, дочко, лічить плату,Зароблену плату;Бо сказано: хто не лічить,То той і не має.Так от-так хиба, небого?Ні ти нас не знаєш,Ні ми тебе. А поживеш,Роздивишся в хаті,Та й ми тебе побачимо, —От-тоді й за плату.Чи так, дочко?“— „Добре, дядьку.“— „Просимо ж у хату.“Поєднались. МолодицяРада та весела,Ніби з паном повінчалась,Закупила села.І у хаті, і на дворі,І коло скотини,У-вечері і в-досвіта;А коло дитиниТак і пада, ніби мати:В буддень і в неділюГоловоньку ёму змиє,Й сорочечку білуЩо-день Божий надіває.Грається, співає,Робить возики, а в свято,То й з рук не спускає.Дивуються старі моїТа моляться Богу.А наймичка невсипущаЩо-вечір, небога,Свою долю проклинає,Тяжко-важко плаче;І ніхто того не чує,Не знав й не бачить,Опріч Марка маленького.Так воно не знає,Чого наймичка слёзамиЁго умиває.Не зна Марко, чого вонаТак ёго цілує, —Сама не зъїсть і не допьє,Ёго нагодує.Не зна Марко, як в колисціЧасом серед ночіПрокинеться, ворухнеться, —То вона вже скочить,І укрив й перехристить,Тихо заколише:Вона чує з тії хати,Як дитина дише.В-ранці Марко до наймичкиРучки простягавІ мамою невсипущуГайну величає...Не зна Марко, росте собі,Росте, виростає.

Чи-мало літ перевернулось,Води чи-мало утекло;І в хутір лихо завернуло,І сліз чи-мало принесло.Бабусю Настю поховалиІ ледве-ледве одволалиТрохима діда. ПрогулоПрокляте лихо, та й заснуло.На хутір знову благодатьЗ-за гаю темного вернуласьДо діда в хату спочивать.Уже Марко чумакуєІ в-осені не ночуєНі під хатою, ні в хаті...Кого-небудь треба сватать.„Кого ж би тут?“ старий думаІ просить порадиУ наймички. А наймичкаДо царівни б радаСлать старости; „Треба МаркаСамого спитати.“— „Добре, дочко, спитаємо,Та й будемо сватать.“Розпитали, опрадились,Та й за старостамиПішов Марко. ВернулисяЛюде з рушниками,З святим хлібом обміненим.Панну у жупані,Таку кралю висватали,Що хоч за гетьмана,То не сором. Оттаке-тоДиво запопали!„Спасибі вам!“ старий каже.„Тепер, щоб ви знали,Треба краю доводити,Коли й де вінчати,Та й весілля. Та ще ось-що:Хто в нас буде мати?Не дожила моя Настя!...“Та й заливсь слёзами.А наймичка, у порогу,Вхопилась рукамиЗа одвірок, та й зомліла.Тихо стало в хаті;Тілько наймичка шептала:„Мати... мати... мати!“

Через тиждень молодиціКоровай місилиНа хуторі. Старий батькоЗ усієї силиЗ молодицями танцюєТа двір вимітає;Та прохожих, проїжжачихУ двір закликає,Та вареною частує,На весілля просить.Знай бігає, а самогоЛедве ноги носять.Скрізь гармидер та реготня,В хаті і на дворі.І жолоби викотилиЗ нової комори.Скрізь порання: печуть, варять,Вимітають, миють...Та все чужі. Де ж наймичка?На прощу у КиївПішла Ганна. Благав старий,А Марко аж плакав,Щоб була вона за матір.„Ні, Марку, ніякоМені матіръю сидіти:То багаті люде,А я наймичка... ще й з тебеСміятися будуть.Нехай Бог вам помагає!Пійду помолюсяУсім святим у Київі,Та й знову вернусяВ вашу хату, як приймете.Поки маю сили,Трудитимусь...“Чистим серцемПоблагословилаСвого Марка... заплакалаЙ пішла за ворота.Розвернулося весілля.Музикам роботаІ підковам. ВареноюСтоли й лави миють.А наймичка шкандибає,Поспішав в Київ.Прийшла в Київ — не спочила:У міщанки стала,Панялася носить воду,Бо грошей не сталоНа акахвист у Варвари.Носила-носила,Кіп із вісім заробила, —Й Маркові купилаСвяту шапочку в пещерахУ Йвана святого,Щоб голова не болілаВ Марка молодого;І перстеник у ВарвариНевістці достала,І, всім святим поклонившись,До-дому верталась.Вернулася. КатеринаІ Марко зострілиЗа ворітьми, ввели в хатуЙ за стіл посадили;Напували й годували,Про Київ питали,І в комнаті КатеринаОдпочить послала.„3а що вони мене люблять?За що поважають?О, Боже мій милосердний!Може, вони знають...Може, вони догадались...Ні, не догадались;Вони добрі...“І наймичкаТяжко заридала.

Тричи крига замерзала,Тричи розтавала,Тричи наймичку у КиївКатря провожала,Так як матір; і в четвертийПровела небогуАж у поле, до могили,І молила Бога,Щоб швиденько верталася,Бо без неї в хатіЯкось сумно, ніби матиПокинула хату.

Після Пречистої в неділю,Та після Першої, ТрохимСтарий сидів в сорочці білій,В брилі, на приспі. Перед нимЗ собакою унучок грався,А внучка в юпку одягласьУ Катрину і ніби йшлаДо діда в гості. ЗасміявсьСтарий і внучку привітав,Неначе справді молодицю.„А де ж ти діла паляницю?Чи, може, в лісі хто одняв?Чи по-просту — забула взяти?Чи, може, ще й не напекла?Е, сором, сором, лепська мати!“Аж зірк, — і наймичка ввійшлаПа двір. Побіг стрічати

З онуками свою Ганну.„А Марко в дорозі?“Ганна діда питалася.— „В дорозі ще й досі.“— „А я ледве додибалаДо вашої хати.Не хотілось на чужиніОдній умірати!Колиб б Марка діждатися...Так щось тяжко стало!“І внучатам із клуночкаГостинці виймала:І хрестики, й дукачики,Й намиста разочокОриночці, і червонийЗ хвольги образочок;А Карпові соловейкаТа коників пару;І четвертий уже перстеньСвятої ВарвариКатерині; а дідовіІз воску святогоТри свічечки; а МарковіІ собі нічогоНе принесла: не купила,Бо грошей не стало,А заробить нездужала.„А ось ще осталосьПів-бубличка!“Й по шматочкуДітям розділила.

Ввійшла в хату. КатеринаЇй ноги умилаЙ полуднувать посадила.Не пила й не їлаСтара Ганна.„Катерино!Коли в нас неділя?“— „Після-завтра.“— „Треба будеАкахвист нанятиМиколаєві святомуЙ на часточку дати;Бо щось Марко забарився...Може, де в дорозіЗанедужав, сохрань Боже!“Й покапали слёзиЗ старих очей замучених.Ледве-ледве всталаІз-за стола.„Катерино!Не та вже я стала:Зледащіла, нездужаюІ на ноги встати.Тяжко, Катре, уміратиВ чужій теплій хаті!“Занедужала небога.Уже й причащали,Й маслосвятіє служили, —Ні, не помагало.Старий Трохим по надвіръю,Мов убитий ходить.Катерина з болящоїІ очей не зводить;Катерина коло неїІ днює й ночує.А тим часом, сичі в-ночіНедобре віщуютьНа коморі. БолящаяЩо-день, що-година,Ледве чути, питається:„Доню Катерино!Чи ще Марко не приїхав?Ох, як-би я знала,Що діждуся, що побачу,То ще б підождала!“

Іде Марко з чумаками,Ідучи співає,Не поспіша до господи —Воли попасає.Везе Марко КатериніСукна дорогого,А батькові шитий поясШовку червоного,А наймичці на очіпокПарчи золотоїІ червону добру хусткуЗ білою габою,А діточкам черевички,Хвиг та винограду,А всім вкупі червоногоВина з ЦаріградуВідер з троє у барилі,І каньяру з Дону, —Всёго везе, та не знає,Що діється дома!Іде Марко, не журиться.Прийшов — слава Богу!І ворота одчиняє,І молиться Богу.„Чи чуєш ти, Катерино?Біжи зострічати?Уже прийшов! біжи швидче!Швидче веди в хату!Слава Тобі, Христе-Боже!Насилу діждала!“І „Отче наш“ тихо-тихо,Мов крізь сон, читала.Старий воли випрягає,Занози ховаєМережані, а КатрусяМарка оглядає.„А де ж Ганна, Катерино?Я пак і байдуже!Чи не вмерла?“— „Ні, не вмерла,А дуже нездужа.Ходім лишень в малу хату,Поки випрягаєВоли батько: вона тебе,Марку, дожидає.“Ввійшов Марко в малу хатуІ став у порогу...Аж злякався. Ганна шепче:„Слава... слава Богу!Ходи сюди, не лякайся...Вийди, Катре, з хати:Я щось маю розпитати,Де-що розсказати.“Вийшла з хати Катерина,А Марко схиливсяДо наймички у голови.„Марку! Подивися,Подивися ти на мене:Бач, як я змарніла?Я не Ганна, не наймичка,Я...“Та й заніміла.Марко плакав, дивувався.Знов очі одкрила,Пильно-пильно подивиласьСлёзи покотились.„Прости мене! Я караласьВесь вік в чужій хаті...Прости мене, мій синочку!Я... я твоя мати.“Та й замовкла...Зомлів Марко,Й земля задріжала.Прокинувся... до матері —А мати вже спала!