Плач Ярославни

В Путивлі граді в-ранці раноСпіває-плаче Ярославна,Як та зозуленька кує,Словами жалю додає.„Полечу, каже, зигзицею,Тиєю чайкою-вдовицею,Та по-над Доном полечу,Рукав бобровий омочуВ ріці Каялі; і на тіліНа княжім білім помарнілімОмию кров суху, — отруГлибокиї, тяжкиї рани...“І квилить-плаче ЯрославнаВ Путивлі рано на валу:„Вітрило, вітре мій єдиний,Легкий, крилатий господине!На-що на дужому крилі,На всі любиї мої,На князя, ладо моє миле,Ти ханови метаєш стріли?Не мало неба і земліІ моря синёго! На моріГойдай насади кораблі!А ти, прелютий... горе, горе!Моє веселіє украв,В степу на тирсі розібгав!“Сумує, квилить-плаче раноВ Путивлі граді Ярославна,І каже: „Дужий і старий,Широкий Дніпре, не малий!Пробив-єси високі скали,Текучи в землю Половчана;Носив-єси на байдаках,На Половчан, на КобякаДружину тую Святославлю!О, мій Словутицю преславний!Моє ти ладо принеси,Щоб я постіль весела слала,У море слёз не посилала —Слёзами моря не долить!“І плаче, плаче ЯрославнаВ Путивлі на валу, на брамі —Святее сонечко зійшло —І каже: „Сонце пресвятеє!На землю радість принеслоІ людям, і землі, — моєїТуги-нудьги не розвело.Святий, огненний господине!Спалив-єси луги, степи,Спалив і князя, і дружину, —Спали мене на самоті!Або не грій і не світи...Загинув ладо, — я загину!“4 Іюня С. Петербург.

(Вар. з власного рукопису Т. Г. Шевченка.)