У бога за дверьми лежала сокира

У бога за дверьми лежала сокира.А Бог тоді з Петром ходивПо світу, та дива творив.А кайзак на хирю,Та на тяжке лихоЛюбенько та тихоІ вкрав ту сокиру;Та й потяг по дроваВ зелену діброву;Дренину вибравши, та й цюк!Як вирветься сокира з рук, —Пішла по лісу косовиця!Аж страх, аж жаль було дивиться:Дуби і всякі дереваВеликолітні, мов траваВ покоси стелеться; а з яруВстає пожар і диму хмараСвятеє сонце покрива.І стала тьма, і од УралуТа до Тингиза, до АралуКипіла в озерах вода;Палають села, города;Ридають люде; виють звіриІ за Тоболом у СібіріВ снігах ховаються. Сім літСокира Божа ліс стинала,І пожарище не вгасало,І мерк за димом божий світ.На восьме літо у неділю,Неначе ляля в лёлі білій,Святеє сонечко зійшло.Пустиня циганом чорніла:Де город був, або село, —І головня уже не тліла,І поділ вітром рознесло,Билини навіть не осталось.Тілько одним-одно хиталосьЗелене дерево в степу.Червоніє по пустиніЧервона глина, та тичина,Буръян колючий, та будяк,Та инде тирса з осокоюВ яру чорніє під горою.Та дикий николи кайзакТихенько виїде на горуНа тім захилім верблюді.Непевне діється тоді:Мов степ до Бога заговорить,Верблюд заплаче, і кайзакПонурить голову і глянеНа степ і на Бара-бутак,Сингіч-агач. Кайзак вспомьяне,Тихенько спуститься з гориІ згине в глиняній пустині.Одним-єдине при долині,В степу край дороги,Стоїть дерево високе,Покинуте Богом;Покинуте сокирою,Огнем не палиме,Шепочеться з долиноюО давній годині.І кайзаки не минаютьДерева святого,На долину заїжжають,Дивуються з ёго,І моляться і жертвамиДерево благають,Щоб нарости розпустилоУ їх біднім краї.