Норманський барон

Раз барон в своїм покоюЛежав з думою тяжкою,Нагло захворав.Вила буря, мов палатиЗавзялася поваляти,Де барон вмирав.

Лихо сталось… Ні васали,Ні раби не рятувалиВладника свого,Ні маєтки, ні багатства,Всі здобутки розбишацтваПрадідів його.

Не поправить ніщо вади;Вічми просить барон радиУ свого ченця;Той сів мовчки коло ліжка, —Перед ним розкрита книжка, —Не сказав слівця.

Хуга злиться, плаче смутноПеред дверми; ледве чутноВ церкві вдарив дзвін:Що Христос у ПалестиніНародився саме нині, —Сповіщає він.

Посеред старої залиСеї ночі і васалиІ раби зійшлись;Там були співці захожі;Людські співи, гімни божіЗараз полились.

В них співали про свободу,Що Христос приніс народу,Визволення всіх;Скрізь піснями голоснимиТак лунало, що за нимиНаче й вітер стих.

Роздались ті гімни хоромНад бароном нашим хворим,Змученим вкінець;Йому в ухо слова пісні,Для нещасних благовісні,Став шептать чернець.

Стару голову та сивуДо святого того співуМручий повернув

І заслухавсь мимовільноЛюбих звуків так він пильно,Що й про смерть забув.

Блискавиця з лютим громомЯк свіне-свіне над домом,Над рядком ікон;Затрусилось все навколо…«Зглянься боже!» — схилив чолоЗляканий барон.

І з журбою, край могили,Темні очі його вздрілиВічну правду там,Де лжа всяка панувала,Метушня гніздо звивала,Кривда мала храм.

Всіх заман заласні пута,Що з колиски була скутаДень крізь день душа,Враз огидли; хмурий розумПодихнув на все морозом,З тьми на світ руша.

Всіх, хто з панської сваволіНе мав щастя, не мав долі,В сльозах вік губивТа спивав гірких мук чашу, —Всіх барон від того часуВільними зробив.

На розп'ятті в тім поклявсяТа й зо світом розпрощався;Зникла смутку тіньНа обличчі непорушнім,А чернець звичаєм слушнимПроказав: «Амінь!»

У церковній огорожіПоховали труп вельможі,Що рабам дав жить;Він зітлів; віки минули;Давно всі вже позабули,Хто в труні лежить.

Але його добре ділоПоміж людом живе ціло,Ходить з роду в рід;Все пишніш росте та зріє,Ясніш зіроньки зорієТого вчинку плід!