З жидівських мелодій

Вона іде, її красаГорить, мов зоря серед ночі;І млу, і світлі небесаВраз відбивають ясні очі;Всю тихий блескіт осіня,Якого шкода в сяйві дня.

Багато б з чарами тимиЧудовній вроді бракувало,Коли б додати трохи тьми,Коли б проміння не ставалоДо тих живих, принадних рис,Що дишуть з рамки чорних кіс.

Палає чоло та цвіте,Усмішка вабить до кохання;Усе засвідчує про те,Що мук не зна її зітхання,Що не ворушить серця днаНіяка думонька страмна.

Ридала ти: сльоза дрібнаНа зір блакитний набігала,Роса, здавалося, яснаНа землю з неба полягала.

Ти усміхнулася — і вразВсе змерхло перед милим зглядом;З огнем очей сяйний алмазНе міг сперечатися рядом.

Як сонце хмари озаря,Обливши наскрізь млявим блиском,Що до́вго в небі не згоряПід опівнічним пітьми стиском, —То так усмішка твоя ллєПроміння в серденько болюче,Так ясне личенько твоєРозважить горенько пекуче.