З «Чайльд-Гарольда»

З «ЧАЙЛЬД-ГАРОЛЬДА»1Прощай, о краю мій! Ти зник;Тебе блакить займа…Десь чайка скиглить — журний крик;Та буря вал здима.На спочив сонечко сіда;І нам за ним плисти…Хай спочива… Після трудаСпочинь, мій краю, й ти!

2Обіллє знов його краса,Повітря голубе;Побачу море, небеса,Та тільки не тебе!Без світла замок мій сумний,Бур'ян мій двір вкрива,А пес голодний, самотнийВ воротах завива.

3Дитино-чуро! Плачеш ти;Чого — промов мені:Злякався реву, темнотиЧи холоду на дні?

Шкода́ — не плач! Даремний страхНа кораблі сьому:Швидкий мій сокіл, злий на змах,Та не догнать йому!

4«Най вітер бішено реве,Най чорний вал стриба…Ні, пане Чайльде, серце рвеНевимовна журба:Матусю-батька кинув я, —Хто б сльози переміг?Уся порадонька мояВже тільки ти та біг!

5Перехрестив мене, і все,Мій батько — ні сльози;Голубка ж неня… чи знесе?Тужна за всі рази…»«Сумуй, дитинонько! Коли бЯ щирості не збув, —Заворушився б серця глибІ я б заплакав був!»

6«Мій слуго певний! Ти затихЧерез нудьгу свою;Боїшся, либонь, хвиль отих,Чи ворога в бою?»«Не з полохких я, пане мій,Ниць чолом не хилюсь…Та як дружиноньці самій?За нею все журюсь.

7В хатині скнітиме одна,Ряд із дворцем твоїм…Спитають діти, — що вонаПро батька скаже їм?»«Ти правий: тугонька свята;А я… кого пак жальМені в миру? Душа пуста,Зо сміхом лину в даль!»

8Зітхання, сльози — все бридняУ женщини оте,Любов прямує навмання,Слід зрадно замете.Я не боюся більш грози:Минуле не втіша,Ні одна тихої сльозиНе викличе душа.

9До моря давсь; свистять вали,Бурхочуть байдуже…По кому ж плакати, колиКругом усе чуже?Мій пес повиє день чи дваТа й помандрує скрізь;За харч, що трапиться нова,Мене не пустить й близь.

10Вперед, кораблю! Не страшнеПлескання вод у млі,Аби подальш заніс менеВід рідної землі.Добраніч, хвилоньки любі;І вам у тьмі німій,Провалля, скали; і тобіДобраніч, краю мій!