Иван Підкова

Було колись — в УкраїніРевіли гармати;Було колись — ЗапорозціВміли панувати.Панували, добувалиІ славу, і волю;Минулося, — осталисяМогили на полі!Високиї ті могили,Де лягло спочитиКозацькеє біле тіло,В китайку повите.Високиї ті могилиЧорніють, як гори,Та про волю нишком в поліЗ вітрами говорять.Свідок слави дідивщиниЗ вітром розмовляє,А внук косу несе в росу,За ними співає.

Було колись — в УкраїніЛихо танцювало,Журба в шинку мед-горілкуПоставцем кружала.Було колись добре житиНашій Україні....А згадаймо! може, серцеХоч трохи спочине.

II.Чорна хмара з-за ЛимануНебо, сонце криє.Синє море звірюкоюТо стогне, то виє.Дніпра гирло затопило.„А нуте, хлопьята,На байдаки! Море грає —Ходім погуляти!“

Висипали Запорозці —Лиман човни вкрили.„Грай же, море!“ заспівали, —Запінились хвилі.Кругом хвилі, як ті гори:Ні землі, ні неба.Серце мліє, а козакамТого тілько й треба.Пливуть собі та співають;Рибалка літає....А попереду отаманВеде, куди знає.Похожає вздовж байдака,Гасне люлька в роті;Поглядає сюди-туди —Де-то буть роботі?Закрутивши чорні уси,За ухо чуприну,Підняв шапку, — човни стали.„Нехай ворог гине!Не в Синопу, отамани,Панове-молодці,А у Царьград, до султанаПоїдемо в гості!“— „Добре, батьку отамане!“Кругом заревіло.„Спасибі вам!“

Надів шапку.Знову закипілоСинє море; вздовж байдакаЗнову похожаєПан отаман, та на хвилюМовчки поглядає.