Не спалося, а ніч як море

Не спалося; а ніч як море, —Хоч діялось не в-осеніТак у неволі. До стіниНе заговориш ні про горе,„Ни про младенческіе сны.“Верчуся, світу дожидаю;А за дверима про своєСалдатськее незжитієДва часовиї розмовляють.

Перший.

Така ухабиста собой,И меньше бѣлой не дарила;А барині бѣдненькой такой.Меня-то, слышь, и подсмотрили;Свезли въ Калугу и забрили.Такъ вотъ-тѣ случай-то какой!

Другий.

А я... аж страшно, як згадаю...Я сам пішов у москалі.Таки ж у нашому селіНазнав я дівчину. ВчащаюІ матір удову єднаю;Так пан заклятий не дає:Мала, каже, — нехай діждуся.Я знай, вчащаю до Ганнусі.На той рік знову за своє:Пішов я з матіръю просити.„Шкода, каже, і не проси!Пятьсот, каже, коли даси,Бери хоч зараз.“ Що робити?Головко бідна! Позичать?Та хто таку позичить силу!Пішов я, брате, зароблять.І де вже ноги не носили!...Поки ті гроші заробив,Я годів зо-два проходивПо Чорномориї, по Дону;І подарунків накупивНайдорогійших. От, вертаюсьВ село до дівчини в-ночі;Аж тілько мати на печі,Та й та сердешна умірає,А хата пусткою гниє.Я викресав огню, до неї:Од неї пахне вже землею,Уже й мене не пізнає.Я до попа та до сусіди:Привів попа, та не застав —Вона вже вмерла. Нема й слідуМоєї Ганни. Я спитавТаки сусіду про Ганнусю.„Хиба ти й досі ще не знаєш?Ганнуся на Сібір пішла.До панича, бачииг, ходила,Поки дитину привела,Та у криниці й затопила.“Неначе згага запекла...Я ледве-ледве вийшов з хати.Ще не світало. Я в палатиПішов з ножем — не чув землі.Аж панича вже одвезлиУ школу в Київ. От-як, брате!Осталися і батько, й мати,А я пішов у москалі.І досі страшно, як згадаю:Хотів палати запалить,Або себе занапастить,Та Бог помилував. А знаєш,Ёго до нас перевелиІз армії, чи що?

Перший.

Такъ что-же?Ну, вотъ теперь и приколи!

Другий.

Нехай собі... а Бог поможе,І так забудеться колись.Вони ще довго говорили;Я став перед-світом дрімать,І паничі мені приснились,І не дали погані спать.