Ну що б здавалося

Ну що б здавалося, слова...Слова та голос, більш нічого...А серце бьється, ожива,Як їх почує... Знать, од БогаІ голос той, і ті словаІдуть між люде.Помолившись,Не те щоб дуже зажурившись,А так на палубі стоявІ сторч на море поглядав,Мов на Іуду. Із туману,Як кажуть, стала виглядатьЧервонолицяя Діана.Я вже думав спать лягать,Та й став, щоб трохи подивитьсяНа круглолицю молодицю,Чи теє — дівчину. Матрос,Таки земляк наш з Островної,На вахті стоя,Журився сам собі чогось.Та й заспівав, звичайне тихо,Щоб капитан не чув: бо з-лихаЯкийсь лихий, хоч і земляк.Співа матрос, як той козак,Що в наймах виріс сиротою,Іде служити в москалі.Давно, давно колисьЯ чув, як стоя під вербою,Тихенько дівчина співала,І жаль мені, малому, сталоТого сірому сироту,„Що він утомився,На тин похилився;Люде кажуть і говорять:Мабуть він упився.“І я заплакав: жаль маломуБуло сіроми сироти.Чого ж тепер заплакав ти,Чого тепер тобі старомуУ сій неволі стало жаль,Що світ завьязаний, закритий,Що сам єси тепер москаль,Що серце порване, побите,І що хороше, дорогеБуло в ёму, то розлилося,Що ось як жити довелося?Чи так, лебедику?... — Еге!...