Сотник

У Оглаві... Чи по знакуКому цей Оглав білохатий?Троха лиш! Треба розсказати,Щоб з жалю не зробить сміху.Од Борисполя недалеко,А буде так як Борисполь,І досі ще стоїть любенькоРядок на вигоні тополь;Неначе з Оглава дівчатаВатагу вийшли виглядати,Та й стали.Буде вже давно —От-тут, бувало, із-за тинуВилась квасоля по тичині;А з оболонками вікноВ садочок літом одчинялось,І хата, бачите, булаЗа тином — сотникова хата.А сотник був собі багатий,То в ёго, знаєте, рослоНа Божій харчі, за дитину,Чиєсь байстря. А може, й такУзяв собі старий козакЧию сирітку за дитину,То й доглядав в-затишку,Як квіточку, чужу дочку.А сина — (Сотник був жонатий,Та жінка вмерла) сина 'ддавУ бурсу в Київ обучатись.А сам Настусю піджидав,Таки годованку, щоб з неюСобі зробитися ріднею:Не сина з нею поєднать,А забандюрилось старомуСамому в дурнях побувать.А щоб не знать було нікому,То ще й не радився ні з ким,А тілько сам собі гадає;А жіночки... лихий їх знав!Уже сміялися над ним, —Вони цю страву носом чують.. . . . . . . . . . .Сидить сотник —Та думку гадає;А Настуся по садочкуПташкою літає.То посидить коло ёго,Руку поцілує;То усами страшеннимиСивими пустує.Пу звичайне, як дитина,Пестує старого.А старому не до того!Иншого якогось,Гріховного пестуванняСтаре тіло просить.І пальцями старий сотникНастусені коси,Мов дві гадини великі,До-купи сплітає;То розплете, та круг шиїТричи обмотає.А вона, моя голубка.Нічого не знає;Мов котеня на припічкуЗ старим котом грає.

Сотник.

Та одчепись, божевільна!Дивись лишень — коси,Мов русалка, розтріпала.А чому ти й досіНіколи не вплетеш кісники, —Отті, що тітка привезла?

Настя.

Як-би пустили на музики,То я б кісники заплела,Наділа б жовті черевики,Червону б юпку одягла,Заквітчала б барвінком коси.

Сотник.

Стрівай, стрівай, простоволоса!Дурненька: де б же ти взялаТого барвінку заквітчатись?

Настя.

А коло тину. Там такийПоріс зелений, та хрещатий,Та синій, синє-голубий,Зацвів....

Сотник.

Не будеш дівувати!

Настя.

А що ж, умру хиба?

Сотник.

Ба ні!А снилось в-осені мені,Тоді як щепи ми щепили,Як приймуться... мені приснилось...Як приймуться, то в-осеніТи вийдеш заміж.

Настя.

Схаменись!І щепи ваші поламаю.

Сотник.

І як барвінок зацвіте...

Настя.

То я й барвінок позриваю.

Сотник. А од весілля не втечеш!

Настя.

Ба ні, втечу, та ще й заплачу. (Плаче.)

Сотник.

Дурна ти, Насте, як я бачу, —І посміяться не даси:Хиба не бачиш, я жартую.Піди лиш, скрипку принеси:Та з лиха гарно потанцюєш,А я заграю.

Настя.

Добре, тату!І веселенька шасть у хату.

Сотник.

Ні, трохи треба підождать.Воно-б то так, та от що, брате:Літа не ждуть, літа летять;А думка проклята мароюДо серця так і приросла.— А ти вже й скрипку принесла?Яку ж ми вчистимо з тобою?

Настя.

Е ні, стрівайте, цур не грать!А то не буду й танцювать,Поки барвінку не нарву,Та не уквітчаюсь. Я зараз!

(Іде недалечко, рве барвінок, квітчається і співає. Сотник налагожує скрипку.)

Сотник.

От же одна вже й увірвалась;Стрівай, і другу увірву.

Настя.

(Вертається заквітчана, співаючи.)

Як-би мені крила, крилаСоколиниї,Полетіла б я за милим,За дружиною.Полетіла б у діброву,У зелений гай,Полетіла б чорноброваЗа тихий Дунай!

(Тим часом, як вона співає, у садочок входять молодий хлопець в соломъяному брилі, в короткому синёму жупанку, в зелених шараварах, а торбиною за плечима і з нагаєм.)

Петро.

З тим днем, що сёгодня,Боже помагай!

Настя.

Тату! тату! Петро, ПетроІз Київа прийшов!

Сотник.

А, видом видати, слихом слихати! Чи по волі, чи по неволі?

Петро.

По волі, тату, та ще й богословом.

Сотник.

Ов!

Настя.

Богословом! Аж страшно!

Сотник.

Дурна, чого ти боїшся ! (Підходить до сина, христить ёго і цілує.) Боже тебе благослови, моя дитино. Настусю! поведи ёго в покої, та нагодуй: бо він ще може й не обідав.

Петро.

Та таки й так. (Йде в світлицю з Настею.)

Сотник. (сам)

І дарував же мені БогТаке дитя, такого сина!І богослов уже... причина,Причина мудрая. (Задумується.) Чого,Чого я думаю? В попи!А як не схоче, то на Січ —І там не згине, вражий хлопець.Ітти лиш в хату. От ще річ:Заставить треба богослова,Щоб дома байдиків не бив,Щоб він гуляючи навчивНастусю заповідь. Щоб зновуНе довелось дяка наймать,Як для покойної. А знаю,Без сёго вже не повінчаєОтець Хома... Пітти сказать,А то забуду. (Йде в хату.)

Жить би, жить, хвалити Бога,Кохатися в дітях:Так же ні, самому требаСебе одурити.Оженитися старомуНа такій дитині!Схаменися, не женися:І вона загине,І сам сивим посмішищемБудеш в своїй хаті.Будеш сам отте весілляПо-вік проклинати;Будеш плакать, і нікомуТі слёзи старечіБуде втерти. Не женися,І гич не до речі!Дивися — рай кругом тебеІ діти, як квіти.За що ж ти їх, молоденьких,Думаєш убити?Ні! старий мій чепуриться.Аж бридко дивиться.А Настуся з богословомЗаповіді вчиться.Он дивіться — у садочокВийшли погуляти,У-двох собі похожають,Мов ті голубъята.А старого нема дома,То їм своя воляНагратися. Дивітеся —Там коло тополіСтали собі, та й дивлятьсяОдно на другого.От-так ангели святиїДивляться на Бога,Як вони одно на друге.І Петрусь питає:

Петро.

Чом же ти оце, Настусю,Справді не читаєш?

Настя.

А хиба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі!

Петро.

Хоч одну невеличку заповідь сёгодня вивчи, хоть пьяту.

Настя.

І пьятої, і шостої, ніякої не хочу.

Петро.

То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш.

Настя.

Байдуже, нехай собі не вінчає.

Петро.

А зо мною?

Настя.

І з тобою нехай собі... Е ні, нехай повінчає!

Петро.

Та читай же, а то...

Настя.

А то що ти зробиш?

Петро.

Поцілую. Ось побачиш!

Настя.

Хоч як хочеш, цілуй собі, а я таки не читатиму.

Петро. (цілує її і примовляє).

Оце тобі раз, оце тобі два.

(А сотник виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку.)

Настя. (пручається).

Годі бо вже, годі! Незабаром батько прийде: треба справді читать.

Петро.

А, тепер і читать!

Сотник. (виходить з хати).

Діти! годі вже вам учиться. Чи не час обідать?

(Петро і Настя мовчки ідуть у хату.)

Сотник. (сам).

Навчилась, нічого сказать!Оце дитина! Ні, Настусю,Я коло тебе захожусяТепер, лебедонько, не так!Поки сто раз не поцілує,Й читать не хоче. А бурсак,Собачий сину, знаєш смак!Ось я тебе попомуштрую,Не так як в бурсі. Помелом!Щоб духу в хаті не було.Великий світ наш — не загинеш.Дивися, пся ёго личина,Оце-то так, що богослов —У батька краде. Добре, свате!Які то стали люде злі!А що то діється у хаті?Там, знову, знать, мої маліЧитають... Треба розігнати.

Оттакі батьки на світі,На що вони дітям?На наругу перед Богом!А шануйте, чтите,Поважайте ёго, діти,Бо то батько сивий,Батько мудрий. Добре оттимСиротам щасливим,Що не мають оттих батьків,То й не согрішають.

Настя. (вибігає заплакана з хати).

Не дає і пообідать —В Київ проганяє.А, Боже мій милостивий!Що мені робити?Помандрую... (Дивиться в хату; заміра вся.)Ух, який сердитий!Та не вдарить... А я такиУ Кшв з ПетрусемПомандрую, хоч що хочеш...Я не побоюся,Серед ночі помандрую!...А відьма злякає!...Ні, не зляка. (Загляда знову.)Сердешненький!Книжечки складаєУ торбину і бриль бере.Прощай, моє любе,Моє серце!... У-вечері?За царину! Буду,Раньше буду!... Ось на, лови!(Кидає через тин цвіток.)Чуєш! дожидайся! (Виходить сотник.)

Настя. (співає).

„Не ходи, не нуди, не залицяйся —Не сватай, не піду, не сподівайся!“

Сотник.

А їй байдуже, мов не знає!Неначе та сорока скаче.Настусю! чом же ти не плачеш?Адже-ж Петруся вже немає.

Настя.

Дивітеся, яка печаль!То й плачте, коли жаль.

Сотник. Мені байдуже.

Настя.

А меніЩе байдужійше — він не мій.А я вже заповіді знаюУсі до одної.

Сотник.

Усі?

Настя.

Нехай хоч зараз сповідаєОтець Хома ваш голосний.

Сотник.

А повінчаємось в неділю?

Настя.

А вже-ж! Так ми ще не говіли.Як одговіємось — тоді.

Сотник. (цілує її).

Моя голубко сизокрила,Моя ти ягідко! (танцює і приговорює.)У горохВ чотирёхУ-ночі ходила;У-ночі,Ходячи,Намисто згубила.

Настя.

Та годі вже вам з тим намистом! Ішли би швидче до отця Хоми, та порадилися. От що!

Сотник.

Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько. Та заквітчайся! Та не жди мене: бо бути має, що я остануся і на вечерню.

(Цілує її і йде.)

Настя.

Добре, добре! Не ждатиму.Не ждатиму, не ждатиму,У свитину вдягатимусь,У намисто уберуся —Доганятиму Петруся.

Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки, та й підем у-двох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, може в останній раз; бо він казав, що у Броварях і повінчаємося.

(Квітчається і співає).

„Ой піду я не берегом-лугом,Зострінуся з несуженим другом.Здоров, здоров, несужений друже!Любилися ми з тобою дуже;Любилися, та не побралися,Тілько жалю серцю набралися.“

Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана. Побіжу лиш швидче. Оставайтеся здорові, мої високиї тополі і хрещатий мій барвіночку! (Виходить).

Іде до-дому у-ночіПьяненький сотник, а йдучиСобі веселий розмовляє:— Нехай і наших люде знають!Нехай і сивий, і горбатий,А ми... хе! хе! а ми жонаті!А ми... — Насилу вліз у хату,Та й ліг собі тихенько спати,Щоб Настю, бачте, не збудить,Та сорому не наробить.Уже й „достойно“ одзвонили,Уже до-дому люде йдуть, —Не йде Настусенька, не чуть.Насилу сотника збудили,Та розсказали — „так і так!“Перехристився неборак;Коня найкращого сідлаєІ скаче в Київ. В Броварях,Уже повінчана, гуляєЁго Настуся молода.Вернувся сотник мій до-дому,Три дні, три ночі не вставав,Нікому й слова не сказавІ не пожалувавсь нікому.

. . . . . . . . . .. . . . . . . . . .Турбується заробляє,А того не знає,Що на старість одурієІ все занехаіть.От-так тепер і з сотником,З дурним моїм, сталось:Розігнав дітей по світу,А добро осталось, —Немає з ким поділити.Довелось самомуРозкидати, розточити,І добра нікомуНе зробити ні на шеляг,І притчею статиДобрим людям; і охатиУ холодній хатіПід кожухом; (і нікомуХату затопитиІ вимести); по смітникуХодити, нудити, —Поки пугач над стріхоюВ вікно не завиє,А наймичка холодногоТрупу не накриєКожушиною старою,А ключ од комориІз-за пояса украде.Оттаке-то гореІ з сотником оце сталось:Не минуло году,Як Настусеньки не стало,А вже на городіНе осталося нічого, —Свині та телятаУже бродять. А барвінок,Барвінок хрещатий,Притоптаний коло тину,Засихає-вьяне.А сам сотник у кожусі,Одутлий, поганий,Коло клуні похожає:І стоги невкриті,І покої немазані,І сволок немитий,І челяді нема дома,Й худоби немає...А наймичка задріпана,Та й та помикаєСтарим паном. Так і треба:Не розганяй діток,Сивий дурню! Недовго живНа свій заробітокПьяний сотник. Ще минулоЛіто коло світа,А в-осені на улиціСотника убито;А може, вмер неборака,Од шинкарки йдучи.Байдуже кому питати!Забрали й онучиДобрі люде, а самогоГарно поховалиУ леваді і хрестикаНад ним не вкопали.Аж жаль ёго: був багатий,І рідня і дітиЄсть у ёго, а нікомуХрест постановити!Умер сотник, і покоїЗгнили, повалялись;Все пропало, погинуло.Тілько і остались —Що тополі на вигоніСтоять, мов дівчатаВийшли в Оглава ватагуЗ поля виглядати.