Осії глава XIV

Подражаніє.

Погибнеш, згинеш, Україно,Не стане знаку на землі!А ти пишалася колисьВ добрі і роскоші! Вкраїно!Мій любий краю, неповинний!За що тебе Господь кара,Карає тяжко! За Богдана,Та за скаженого Петра,Та за панів оттих поганих —До краю нищить... Покара,Убьє незримо і правдиво:Бо довго довготерпіливийДивився мовчки на твою.Гріховную твою утробу,І рек во гніві: „потреблюТвою красу, твого оздобу,Сама розіпнешся! Во злобіСини твої тебе убьютьОперені, а злозачатіВо чреві згинуть, пропадуть,Мов недолежані курчята!І плача, матірнёго плачаІсполию гради і поля,Да зрить розтленная земля,Що я держитель і все бачу!...“Возкресни, мамо! І вернисяВ світлицю-хату, опочий,Бо ти аж надто вже втомилась,Гріхи синовні несучи.Спочивши, скорбная, скажи,Прорци своїм лукавим чадам,Що пропадуть вони лихі,Що їх безчестіє і зрадаІ криводушіє — огнем,Кровавим, пламенним мечемНарізані на людських душах.Що крикне кара невсипуща,Що не спасе їх добрий царь,Їх кроткий, пьяний господарь!Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,Не дасть коня вам охляп сістиТа утікать; не втечетеІ не сховаєтесь. УсюдиВас найде правда-мста, а людеПідстережуть вас, на то-те жУловлять, і судить не будуть;В кайдани туго окують,В село на грище приведуть,І на хресті оттім, без катаІ без царя, вас, біснуватих,Розпнуть, розірвуть, рознесуть,І вашей кровию собак...Собак напоять!...І додай,Такеє слово їм додай! —Без притчи вискажи: зробили,Руками скверними створилиСвою надію й речете,Що царь наш Бог, і дарь надія,І нагодує і огрієВдову і сирот; ні, не те!Скажи їм ось-що: брешуть боги,Ті идоли в чужих чертогах;Скажи, що правда оживе,Натхне, накличе, наженеНе ветхеє, не древле словоРозтленнеє... а слово новеМіж людьми криком пронесеІ люд окрадений спасеОд ласки царської.25 Декабря 1859 р. Петербургъ.