Царі

Taras Shevchenko (1814–1861)

Кобзарь (1876) — Том 2

Старенька сестро Аполлона!Як-би ви часом, хоч на час,Придибали таки до нас,Та, як бувало во дні они,Возвисили б свій Божий гласДо оди пшино-чепурної,Та й заходилися б обоєЦарів або-що воспівать.Бо, як по правді вам сказать,То дуже вже й мені самомуОбридли тиї мужики,Та паничі, та покритки:Хотілося б зігнать оскомуНа коронованих главах,На тих помазанниках Божих.Так що ж: не втну! а як поможеш,Та як покажеш, як тих птахСкубуть і патрають, то може бІ ми б подержали в рукахСвіто-помазану чуприну.Покиньте ж свій святий Парнас,Придибайте хоч на годину,Та хоч старенький Божий гласВозвисьте, дядино! Та ладом,Та добрий складом, хоть на час,Хоть на годиночку у насТу вінценосную громадуПокажем з-переду і з-задуНезрячим людям. В добрий часЗаходимось, моя порадо.

I.

Не видно нікого в Ієрусалимі,Врата на запорі, неначе чумаВ Давидовім граді, Господом хранимім,Засіла на стогнах. Ні, чуми нема!А гірша, лихая та люта годинаПокрила Ізраїль: Царева война!Цареви Князі, і всі сили,І отроки, і весь народ,Замкнувши в городі кивот,У поле вийшли худосилі,У полі бились, сиротилиМаленьких діточок своїх;А в городі младиі вдовиВ своїх світлицях, чорнобровіЗапершись плачуть, на малихДітей взираючи. Пророка,Свого неситого царяКленуть Давида-сподаря.А він собі, узявшись в бока,По кровлі кедрових палатВ червленій ризі похожає,Та, мов котюга позираєНа сало, — на зелений садГусіди Гурія. А в саді,В своїм веселім вертограді,Вирсавія купалася,Мов у раї Єва,Подружіє Гурієво,Рабиня царева;Купалася собі з Богом,Лоно біле мила,І царя свого святогоУ дурні пошила.На дворі вже смеркло, і тьмою повитийДрімав, сумує Ієрусалим.В кедрових палатах, мов несамовитийДавид похожає, і, о царь неситий!Сам собі говорить; „Я... Ми повелим!...Я царь над Божиїм народом,І сам я — Бог в моїй землі,Я все!...“ А трохи згодомРаби вечерю принеслиІ кінву доброго сикеру...І царь сказав, щоб на вечерюРаби рабиню привели,Твою Вирсавію. НіврокуДо Божого царя-пророкаСама Вирсавія прийшла,І повечеряла, й сикеруЗ Пророком випила, й пішлаСпочити трохи по вечеріЗ своїм царем. І Гурій спав,Ёму сердешному й не снилось,Що дома нищечком робилось,Що з дому царь ёго укравНе золото, не серебро,А луччеє ёго добро,Ёго Вирсавію украв.А щоб не знав він тиї шкоди,То царь убив ёго, та й годі!...А потім царь перед народомЗаплакав трохи, одуривПсалмом старого АнафинаІ знов веселий, знову пьянийКоло рабині заходивсь.От-так святі царі живуть,А як же прості? Я не знаю...І раю вам сёго не знать.Та ні у кого не питать,Щоб не завадило, буває.

II.

Давид, святий пророк і царь,Не дуже був благочестивий.Була дочка в ёго ѲамарьІ син Аммон. І се не диво:Бувають діти і в святих,Та не такі, як у простих,А ось які. Аммон щасливий,Вродливий первенець ёго,Лежить, нездужає чогось.Давид стенає та ридає,Багряну ризу роздирає,І сипле попіл на главу:„Без тебе я не поживуІ дня єдиного, мій сину,Моя найкращая дитино!Без тебе сонця не узрю,Без тебе я умру, умру!“І йде ридаючи до сина,Аж тюпає, немов біжить.А той, бугай собі здоровий,У храмині своїй кедровійЛежить, — аж стогне, та лежить:Кепкує з дурня. Аж голосить,Аж плаче бідний, батька просить,Щоб та Ѳамарь сестра прийшла:„Драгій мій отче і мій царю!Вели сестрі моїй Ѳамарі,Щоб коржика мені спеклаТа щоб сама і принесла,То я, вкусив ёго, возстануЗ одра недуга.“ В-ранці раноѲамарь спекла і принеслаОпріснок братові. За рукуАммон бере її, ведеУ темну храмину, кладеСестру на ліжко. Ломле руки,Ридає, плаче і рвучисьКричить до брата: „Схаменись,Аммоне, брате мій лукавий!Єдиний брате мій! Я! я!...Сестра єдиная твоя!Де дінусь я, де діну славуІ гріх і стид? Тебе самогоІ Бог і люде прокленуть...“Не помогло таки нічого!...От-так царевичі живуть,Пустуючи на світі.Дивітесь людські діти!...

III.

І поживе Давид на світіНе малі літа.Одрях старий і покривалиМногими ризами ёго,А все таки не нагрівалиКотюгу блудного свого.От отроки й доміркувались,Як нагрівать царя свого(Натуру вовчу добре знали).Та, щоб нагріть ёго, взялиЦаревен паче красотою,Дівчат старому навели,Да гріють кровъю молодоюСвого царя! І розійшлись,Замкнувши двері за собою.Облизавсь старий котюгаІ розпустив слини,І пазурі простягаєДо Самонтянини;Бо була собі на лихоНайкраща між ними,Між дівчатами, мов крин тойСельний при долиніМіж цвітами. От-то ж вонаІ гріла собоюЦаря свого, а дівчатаГрались між собоюГолісінькі. Як там вонаГріла, я не знаю;Знаю тілько що царь грівсяІ... і „не позна ю“

IV.

По двору тихо похожаєСтарий веселий Рогволод.Дружина, отроки, народКругом ёго во златі сяють.У князя свято: виглядаютьІз Литви князя женихаЗа рушниками до Рогніди.Перед богами Лель і ЛадоОгонь Рогніда розвела,Драгим єлеєм полилаІ сипала в огнище ладон.Мов ті Валькирії круг неїТанцюють, граються дівтатаІ приспівують:„Гой, гоя, гоя!Повні покої!Нумо лиш квітчати,Гостей сподіватись!“За Полоцком — неначе хмара,Чорніє курява. БіжатьІ отроки й старі бояраІз Литви князя зустрічать.Сама Рогніда з РогволодомПішла з дівчатами, з народом.Не із Литви йде князь сподіваний,Ще незнаемий, давно жданий,А із Київа, туром-буйволом,Іде веприщем за РогнідоюВолодимір-князь со киянами.Прийшли і город обступилиКругом, і город запалили.Владимір-князь перед народомУбив старого Рогволода,Потя народ, княжну поя,Отиде в волості своя,Отиде з шумом, і растли ю,Тую Рогніду молодуюІ прожене ю, і княжнаБлукає по світу однаНічого з ворогом не вдіє...Так от-такиї то святиїОтті царі!

V.

Бодай кати їх постиналиОттих царів, катів людських!Морока з їми — щоб ви знали,Мов дурень ходиш кругом їх:Не знаєш на яку й ступити!Так що ж мені тепер робитиЗ ціми поганцями?! Скажи,Найкраща сестро Аполлона,Навчи голубко, поможиПолазить трохи коло трона.Намистечка, як зароблю,Тобі к великодню куплю.Пострижемося ж у лакеїТа ревностно, в новій ливреї,Заходимось царів любить.Шкода і олово тупить:Бо де нема святої волі,Не буде там добра ніколи.На що ж себе таки дурить?Ходімо в селища: там люде!А там де люде, добре буде;Там будем жить, людей любить,Святого Господа хвалить!

——————